Ще в юності Іван Іванович визначився із своєю професією на все життя. Наприкінці 60-х минулого століття він вступив до Суворовського училища, щоб стати військовим. Знаходилося воно за тисячі кілометрів від дому, у місті Алма-Ата (тепер Алмати), що нині в Казахстані. Проте до рідного села Юнда Удмуртського краю приїжджав на кожні канікули.
Узимку, повернувшись додому, познайомився із подругою сестри Катею, яка приїхала в гості і показувала нові світлини. На одній із фотографій була її сестра Тетяна. Молода спортсменка, студентка педагогічного училища запала в серце Іванові з першого погляду. Він попросив у Каті адресу і почав листуватися з Тетяною. Дівчина одразу ж надіслала відповідь і охоче прийняла запрошення до спілкування.
Молоді люди у листах домовлялися про спільний приїзд додому на канікули, адже Тетяна також навчалася далеко від дому – у місті Кострома. А жила вона у тому ж районі, що й Іван. Незадовго відбулося знайомство з батьками, які радо сприйняли новину про те, що пара зустрічається.
У серпні 1971 року, коли Іван повернувся із навчання та забрав Тетяну до себе додому, попросив маму поцікавитися в сільській раді, що потрібно для одруження. Зінаїда Пилипівна із самого ранку відвідала сільраду і повернулася з готовими бланками заяв для молодят, сказавши, що їх чекають на реєстрацію шлюбу вже по обіді.
Після офіційної церемонії подружжя Біянових повернулося додому на святкування, де їх чекали рідні та друзі. Однак незабаром почули стукіт у ворота двору (більшість осель у тих краях були обгороджені високим парканом). Відчинивши хвіртку, усі побачили секретаря сільради, який повідомив, що молодята забули підписатися у документах.
Після весілля Іван і Тетяна ще деякий час пробули вдома. Але невдовзі молоде подружжя поїхало в Алма-Ату, де Іван Іванович продовжив військове навчання, а згодом і службу. У молодої сім’ї за два роки там народилася донечка Оленка. Поки Тетяна Яківна працювала на взуттєвій фабриці, доньку допомагала доглядати бабуся.
За все життя подружжю доводилося часто переїжджати. Змінювати орендовані квартири, бо навіть тоді не всім військовим їх давали, змінювати міста і навіть країни.
Згодом сім’я переїхала у Чернівці, де Іван Іванович отримав нову посаду. Тетяна Яківна влаштувалася на роботу в дитячий садочок помічником вихователя. Навіть часто бачилася з Володимиром Івасюком, який приводив свого сина до них у групу. Там же народилася друга донька Світланка, яку назвали так через те, що у неї було дуже світле волоссячко, яке пара зберігає донині у спомин про ті часи і радість від народження дітей.
Далі сім’ю чекав переїзд у Володимир-Волинський. Іван Іванович тут очолив розвідувальний батальйон танкової бригади. А Тетяна Яківна влаштувалася у дитячий садочок №5, якого нині вже нема. Прожили тут декілька років, і на сімейство Біянових знову чекав переїзд, тепер уже до іншої країни – Польщі. Але все одно через деякий час вони повернулися до рідного Володимира.
Після повернення у 1988 році у сім’ї відбулося чергове поповнення – з’явився на світ їхній син Олексій. Після його народження подружжя обрало чудову місцину поряд із лісом і ставками у селі Мокрець Турійського району, де прожили, поки син не закінчив навчання у школі. Тоді ж знову повернулися у місто, яке стало рідним.
Як розповідає пара, за весь час існування їхньої сім’ї їм довелося подолати тисячі кілометрів і змінити понад два десятки квартир. Але все це вони робили разом, підтримували і піклувалися одне про одного.
І ось 5 серпня 2021 року Іван Іванович і Тетяна Яківна відзначають 50-річчя свого подружнього життя. Із нагоди цього ювілею їх прийшли привітати заступник міського голови Андрій Гудим та начальник відділу культури і туризму Роман Віслобоков, які передали диплом і привітання від міського голови Ігоря Пальонки.
Світлана Пасічник
Коментарі