Про життя і діяльність Івана Степановича Мельника, відомого стоматолога, багатолітнього керівника Володимир-Волинської стоматологічної поліклініки, про багатство душі цієї людини і загадкову смерть розповідає донька Ірина Мельник.
7 листопада 1981 року після великого морального потрясіння та при загадкових обставинах зупинилося серце Івана Степановича Мельника. Цю людину знала і поважала вся Володимирщина. Знали і його охайний будинок на вулиці Луцькій, де мешкала багатодітна родина лікаря-стоматолога. При житті Іван Степанович користувався великою повагою, хоча яким було його життя насправді, не знав ніхто. Але після того, як Іван Мельник пішов із життя, його родина опинилася у справжній опалі. Пам’ять людини, яка присвятила себе служінню іншим, виявилася заплямованою. Та час справедливо все ставить на свої місця. Із нагоди 40-ої річниці з дня смерті талановитого лікаря ми зустрілися з його донькою, лікарем-стоматологом Іриною Іванівною Мельник.
- Життя нашого незабутнього татуся складалося нелегко, - почала розповідь Ірина Іванівна. – Він народився 31 травня 1915 року в селі Жидномир на Тернопільщині в селянській родині. Семирічним хлопчиком пішов у монастир, де навчався як духовності, так і патріотизму. Затим разом із групою священників поїхав на Холмщину, дуже хотів стати священником, але завадило те, що залишився в матері одинаком і не мав права обірвати свій рід. На Холмщині організовував хори, вертепи, проводив національні вечори. Закінчилося тим, що поляки почали його переслідувати і він на деякий час переїхав у Перемишль, де навчався в зуболікарській школі, а потім повернувся назад у місто Городно. У цей час тато познайомився з мамою Марією Іванівною, яка походила з інтелігентної родини. Зустрілися в церкві, де Марія Іванівна заворожила чудовим голосом, співаючи в хорі, і згодом одружилися. Після операції «Вісла» шлях подружжя проліг до Володимира-Волинського. Це було в 1944-му році.
У княжому місті Іван Степанович почав свою діяльність як зубний лікар. У 1961 році, уже будучи батьком 11-ти дітей, закінчив Київський медичний інститут, згодом очолив терапевтичне відділення Володимир-Волинської стоматологічної поліклініки. 12-ро дітей підхопили його естафету. Яку ж роль відігравав у житті своїх дітей Іван Степанович?
- Ось я зараз говорю про тата, а він наче стоїть переді мною, - зі сльозами на очах продовжує розповідь Ірина Іванівна. – Він був доброю і чуйною людиною, майстром своєї справи. Я – шоста дитина в сім’ї і третя донька. Старші сестри – Любомира і Ярослава. Тато був вимогливим, привчав нас до дисципліни і порядку. Сам він вставав о 6-ій годині ранку, працював на пасіці, затим зі словами «Хто живий, вставай боронити край!» піднімав із ліжечок нас. Перед трапезою завжди була молитва. У неділю ми слухали по радіо службу Божу з Ватикану, а потім були уроки християнської етики, вивчення Біблії. Тато не дозволяв цього дня нічого робити, навіть страви готувалися напередодні, у суботу. Він перевіряв у нас підготовку домашнього завдання, у школі очолював батьківський комітет. Тато і мама гарно співали, а тому ми всі відвідували музичну школу, навчалися гри на різних інструментах. Ми ніколи не були свідками непорозумінь, які виникали між батьками.
У будинку родини Мельників діяв приватний кабінет, який відвідувало багато людей. Діти допомагали батькові, слідкували за його роботою і таким чином осягали велике значення праці лікаря-дантиста та одночасно розвивали інтерес до цього фаху. Ось чому всі пішли слідами батька. Однак із вступом до медичного навчального закладу було багато проблем. Ірина Мельник дуже добре навчалася у школі, але з першого разу вступити не могла. Викладач на останньому іспиті відверто сказав, що вона заслуговує на високий бал, але потрібно ставити «трійку». Основним поясненням було те, що до медінституту вступило багато Мельників – членів однієї родини. Драматична історія трапилася з братом Михайлом, який навчався у Львові. Якось на прохання друга Михайло відніс квіти на могилу Андрія Шептицького, а наступного дня його без права поновлення виключили з вишу.
Патріотизм і духовність були основними складовими морального життя Івана Степановича та його дітей. Він часто казав: «Без духовності нації не буде». Ці слова діти повторюють як заповіт. Батько вчив їх української історії. У формі розповідей повертав у минуле українського народу. Народні пісні, гаївки складали естетичний світ родини. На посаді керівника стоматологічної поліклініки Іван Степанович виявив ще одну рису свого характеру. Разом із колегами створив хор, який згодом переріс у відому на всю Україну капелу.
Духовна відвага, вміння відстоювати свої позиції, прагнення залишити після себе правдиву дорогу життя у друзів Івана Степановича викликало захват, а у недоброзичливців – відверту неприязнь. Тим більше, що в Івана Степановича була ще одна мрія, яку він зміг втілити в життя. У 1968 році він підпільно висвятився на греко-католицького священника. У своєму гостинному домі Іван Степанович не боявся приймати репресованих священників, які поверталися із заслання. Так отець Маркіян Когут прожив у будинку Мельників більше 20-ти років. Про це говорили тихо, але вже з 1979 року самого лікаря взяли під жорсткий нагляд відповідні служби. У кріслах замість хворих сиділи підіслані люди, які намагалися вивідати думки Івана Мельника.
І ось настав фатальний 1981 рік. Того осіннього ранку у всіх сестер і братів Мельників, не залежно від місця проживання і роботи, одночасно відбулися обшуки. О 8-й годині ранку з обшуком увірвалися і до самого Івана Степановича, забрали на роботу, де також все перекинули вверх дном. І тут сталося нещастя… Серце лікаря не витримало такого потрясіння, і з підозрою на інфаркт його забрала швидка. Місяць хворий пробув у лікарні, стан стабілізувався, але в ніч із 6-го на 7-е листопада дружині Івана Мельника зателефонувала невідома жінка з Укртелекому і сповістила, що її чоловік пішов із життя.
- Потім один із тих, хто лежав з батьком в лікарні, розповів, що опівночі його розбудив дзенькіт склянки і він відчув присутність незнайомих людей, - пригадує Ірина Іванівна. – Затим пролунав розпачливий голос тата: «Що ви зі мною робите? У мене ще троє дітей!» Але його вивезли з палати. Ми робили експертизи у Львові і Харкові, які не підтвердили того, що тато помер від інфаркту. Що поробиш? Такі були часи. Хай із миром спочиває.
Спочатку органи влади віддали наказ ховати лікаря у закритій домовині. Це обурило все місто, і люди вчинили на свій розсуд. На цвинтар Івана Степановича проводжало майже все місто. Домовину несли на руках до самого кладовища. Цих людей пізніше викликали у КДБ, і багато хто з них постраждав на роботі.
Оскільки Іван Мельник був глибоко духовною людиною, то спілкувався з багатьма священниками. Іван Степанович завжди мріяв, щоб у Володимирі-Волинському був храм на честь святого, який народився у нашому місті. І діти після розпаду Радянського Союзу здійснили його мрію, брали активну участь у відродженні греко-католицької церкви святого Йосафата.
- Це своєрідний пам’ятник нашому татові, - сумно усміхається Ірина Іванівна.
У ці листопадові дні згадаймо Івана Степановича Мельника і всіх справжніх патріотів, мужніх і сміливих людей, які боролися за світле життя рідного народу і самовіддано задля цього працювали. Вічна і світла їм пам’ять!
Антоніна Булавіна, м. Володимир-Волинський
Коментарі