Резонанс у газеті «Місто вечірнє» викликала публікація, яка називається «Мамо! Рятуй! Мені приснилося, що вчителька мене топить!» Не секрет, що вона викликала обурення педагогічного колективу школи і справа дійшла до втручання телеканалу «Інтер». Обидві сторони – дирекцію школи та автора публікації – запросили на передачу «Стосується кожного». Під впливом вражень та емоцій ми мали намір описати цю подію, але вирішили дочекатися виходу передачі в ефір. Зазначу тільки, що без нашого відома була змінена рубрика передачі, і фактично захищалася репутація школи, а не дитина. Лише в кінці запису передачі ведучий Андрій Данилевич поставив запитання: «Чи піде дитина до школи?» Отож, згідно з правилами стилістики, була допущена розбіжність між рубрикою та запитанням. Можна було зрозуміти, що репутація школи залежить від того, чи відвідує заклад дитина. Але чому? Відповіді так і не було. Можливо, її знайде глядач, який дивитиметься передачу.
Отже, чи повинна дитина ходити у школу? Питання не має виникати – повинна, бо вона має право на освіту! Але, згідно з Конституцією України, Конвенцією ООН «Про права дитини», Цивільним та Сімейним кодексами України, дитина повинна ходити в школу, де їй забезпечені всі комфортні умови, як матеріального, так і морального і психологічного плану. Тобто, здобуваючи освіту, дитина має почуватися комфортно.
Із 25 липня по 2 вересня 2020 року Українським центром прав людини було проведено дослідження методом онлайн-анкетування щодо порушень у школах відносно дітей. 53% опитуваних, і це, звичайно, батьки, відповіли про наявність психологічного насильства. Під насильством слід розуміти приниження гідності дитини, нівелювання її думки, так звана шкільна «дідівщина», коли вдаються до фізичного насильства, а також взаємні образи між учнями. А ще зазначені порушення, допущені вчителями.
До яких же порушень найчастіше вдаються педагоги? По-перше, реагуючи на невдоволення батьків, учителі часто звинувачують їх в надмірній любові до дітей. Уже саме формулювання питання заперечує природу відносин батьків і дітей. Отож любов повинна бути в міру. Яка ця міра? Чи означені її параметри? По-друге, деякі педагоги застосовують авторитарний підхід у роботі з дітьми. «Не смій мені заперечувати! Ти з ким говориш? Встань, коли з тобою розмовляє вчитель! Вийди геть з уроку! Марш додому за батьком!» - скільки таких принизливих зауважень доводиться вислуховувати учням, які прийшли до школи, щоб реалізувати своє право на освіту. Порушуються і права батьків. Учитель вигнав учня з класу за батьком. Виявляється, батько повинен покинути своє робоче місце і бігти в школу виясняти ситуацію. Та й дитина пропускає уроки. А насправді вчителі мають триматися з учнями як із рівноправними і цим привчати їх до життя в рівноправному демократичному суспільстві.
Ставиться перегляд діяльності батьківських зборів. Як сказано в аналізі досліджень, так звана переважна більшість батьків насправді є примарною, оскільки при прийнятті рішень не враховується матеріальний стан батьків, зайнятість і т. д. Навіть питання відкритих уроків, де вчителі сидять так, що дивляться дітям у спину (вважається небезпечним психологічним прийомом), окремі батьки мають право оскаржити. Отож реагувати на думку більшості в наш час не так вже й обов’язково, як, до речі, й на коментарі під публікаціями. Це окремі думки, і не більше. Кожна людина і кожна сім’я мають право на свою думку.
Нерідко вчителі вимагають у батьків довідку щодо пропусків уроків дитиною. Батьки можуть надати лише одну довідку – медичну. В інших випадках учителі повинні вказати, на основі якого юридичного документа вони вимагають довідку. Отож батьки мають право запитати: «На основі чого ви вимагаєте довідку?» Можливо, пропуски пов’язані із сімейними обставинами, які не підлягають оприлюдненню, наприклад, із конфліктом між батьками, що негативно вплинуло на психологічний стан дитини.
Учитель не має обмежувати природні потреби дитини, наприклад, не відпустити її до туалету, навіть під час контрольної. Зрештою якщо Європа давно живе за принципом «Клієнт завжди правий», то батьків слід розглядати як клієнтів, котрі користуються послугами школи, яка забезпечує їхнім дітям комфортне і безпечне перебування у школі та право на освіту.
Яке ж право порушене стосовно дитини сім’ї Лукашуків? Скажу без перебільшення: право на життя, яке зафіксоване у наведених вище юридичних документах. Хтось мені заперечить: діти, особливо хлопчики, завжди б’ються. Погоджуюсь – б’ються, ще й не раз добряче гамселять один одного. Але це не має стати нормою, якій не варто приділяти велику увагу. По-перше, у дітей розвивається жорстокість. По-друге, і це найстрашніше, може статися випадок каліцтва, і навіть летальний кінець. Чи зможемо ми потім сказати вбитій горем матері, що вона надто любить свою дитину? І це назавжди залишиться чорною плямою на репутації закладу. Таким чином, працювати над тим, щоб Данилко Лукашук почувався захищеним від образ, повинні і батьки, і педколектив. Що ж ми почули від Оксани Лукашук вранці 29 грудня, коли жінка, ведучи дитину до психолога, завітала до редакції? Виявляється, її запросили до школи на комісію. Що за комісія, жінці не повідомили, а також тримали у строгому секреті прізвища офіційних осіб, які будуть присутні на комісії. Чи не можна таку позицію розглядати як елемент психологічного впливу?
А тепер деякі моменти, які Оксана Лукашук висвітлила у своїй заяві на ім’я редактора газети: «Вчителька… не відпускала в туалет під час уроку, давала тухле печиво… Змушувала дитину роздягатися, щоб показати синяки…» Прочитаймо ще раз Цивільний та Сімейний кодекси України, де йдеться про недопустимість подібної поведінки вчителя стосовно учня. Не можна ставити дитину нижче за себе. Ось і вся причина того, чому Даниїл не хоче йти до школи і чому його туди не відпускають батьки. Він просто боїться, і не стільки своїх однокласників, як учителів. Тож хто має замислитися над тим, щоб хлопчик пішов до школи? Що потрібно зробити, щоб дитина змінила ставлення до вчителів? Тільки не треба запитувати: «А що, вчитель має потурати учневі?» Звичайно, ні, у будь-якому випадку потрібно знайти золоту середину. Невже ви самі, шановні колишні колеги, не розумієте, що справа зайшла занадто далеко?
Та, напевно, найточніша відповідь міститься у самих заявах учителів школи, висвітлених на сайті закладу.
«Можна зрозуміти маму, яка свято вірить своїй дитині, але я не розумію журналістку, яка, маючи величезний досвід роботи у школі, фактично написала статтю зі слів 3-класника, не запитавши жодного коментаря від нас (учителів), облила брудом колектив нашого закладу, звинувативши його у некомпетентності: людей, які «живуть школою», які «живуть у школі».
«Я думаю, тепер варто ініціювати перевірку видання та журналістки на адекватність та профпридатність. Це ж як треба хотіти, щоб твою статтю хоч хтось прочитав, видумуючи такий, вибачте, дебільний заголовок. До чого тут сни дитини? Це наклеп на вчителя...»
Усе! Покажіть мені скрін, де я хоч одного вчителя назвала неадекватним. Як кажуть, «Хто має розум, хай думає!»
Антоніна Булавіна
Коментарі