У 76 років харків’янин Микола Москаленко, рятуючись від агресорів, знайшов надійний притулок у волинському селі.
Війна і надалі творить свою чорну справу. Одні люди вже повертаються до своїх гнізд, тоді як інші, втративши фізичні і моральні сили, шукають затишок в інших областях України. Волинь, напевно, прийняла чи не найбільше тимчасово переміщених осіб. І майже всі із них настільки закохуються в наш край, настільки вражені добротою і чуйністю «бандерівців», що не хочуть повертатися назад, тим більше, якщо тут є родичі, друзі чи близькі.
Микола Тимофійович Москаленко народився в 1954 році в Білопольському районі на Сумщині. Батьків своїх майже не пам’ятає. Мама була завербована до Німеччини і, народивши сина, стала хворіти й рано пішла з життя. Батько покинув сім’ю ще до народження сина. Хлопчика виховувала бабуся. До 15 років він ріс у селі, рано освоїв усю сільськогосподарську роботу. В 1961 році вступив до Білопільського залізничного училища, навчався обслуговувати залізничні колії. Трудову діяльність розпочав у Харкові. В 1965 році його призвали до армії. Службу відбував у Забайкальському військовому окрузі в інженерних військах. Зовсім поряд - китайський кордон. Це був час, коли стосунки між СРСР та Китаєм склалися досить напружені. У непростій ситуації в прикордонній зоні Микола Москаленко служив 3 роки.
Демобілізувавшись, повернувся до Харкова, знову влаштувався на залізницю, жив у гуртожитку. Там і познайомився з Ніною Володимирівною, з якою прожив 44 роки, виростили разом трійко дітей – сина і дві доньки.
Так склалися обставини, що Микола Тимофійович перейшов працювати на завод імені Малишева, де трудився 8 років і вважався одним із кращих працівників підприємства, користувався авторитетом, отримував премії, грамоти, нагороди, а головне – окрему трикімнатну квартиру. Згодом перейшов на завод електронних приладів, де працював до виходу на заслужений відпочинок у 1995 році.
Підросли діти, створили власні сім’ї, а Микола Тимофійович та Ніна Володимирівна придбали собі в селі хатинку, обробляли город. На жаль, 9 років тому важка хвороба обірвала життя Ніни Володимирівни. Перед смертю дуже просила чоловіка не залишатися самому, не залежати від дітей. Посумувавши, Микола Тимофійович зустрів іншу жінку, заради якої переїхав до міста Золочева під Харковом. Та і тут прийшло горе. Жінку розбив інсульт, і Микола Тимофійович змушений був доглядати за прикутою до ліжка безпорадною дружиною. Коли ж її не стало, залишився сам у Золочеві, де і застала його війна.
-Про це важко розповісти словами. На Харків падали бомби, і моя донька з дітьми 30 днів прожила в метро, - ділиться Микола Тимофійович. – Снаряди та ракети прилітали й до Золочева в будь-яку пору дня. Це було дуже страшно. Особливо лякали думки про те, де саме впаде снаряд, а вони падали зовсім поруч. Нерви не витримували. Моральна напруга повільно переростала в депресію. Почали нагадувати про себе недуги, а я ж переніс дві важкі операції, почав різко падати зір. Доньки виїхали десь на Закарпаття. Я був зовсім сам.
Так склалося, що син Миколи Тимофійовича Ігор ще в 1975 році переїхав до Володимира-Волинського, куди його запросили друзі і де він влаштувався на роботу. Саме Ігор і покликав до себе самотнього батька, сам зустрів у Львові і привіз до Володимира. Спочатку Миколу Тимофійовича поселили у гуртожитку в селі П’ятидні, а потім син знайшов хатину в селі Селець. Добрі місцеві люди ще до приїзду нового мешканця посадили йому на городі картоплю. Оскільки в будинку фактично ніхто не жив, Микола Тимофійович придбав холодильник, газову плитку, замовив пральну машину. Син із дружиною зробили косметичний ремонт приміщення, провели батькові інтернет.
Уже місяць чоловік мешкає в селі, мало ще з ким знайомий, бо рідко куди виходить, хіба що в магазин. Та й до нього майже ніхто не навідується, а спілкування йому, як сам зізнався, потрібне, як вода. Тому зустрічі з кореспонденткою дуже зрадів і поділився своїми думками.
-Я не розумію причини нападу Путіна на Україну. Він воює не стільки з військовими, як з цивільними людьми, вбиває мирне населення, а чому – пояснити важко. Ми ж нікому нічого не зробили. Більш мирного народу, як українці, знайти важко. У нас в Харкові в лікарні завезли нову апаратуру, то ті орки все понищили. Закрилися магазини, не давали пенсій. Добре, що я трішки накопичив грошей, а то й не знаю, як би довелося жити.
Запитую Миколу Тимофійовичу, чи відчув він те, що тут живуть «бандерівці». Можливо, хтось виявив неповагу чи неприязнь до нього як до російськомовної людини?
-Я, по-перше, тут мало з ким спілкувався, адже зовсім мало живу, але вже можу сказати, що сусіди дуже хороші. По-друге, ніякої неприязні не відчуваю. Народ тут дуже хороший. А мова така милозвучна, приємна. Жіночки місцеві – справжні щебетушки. Розмовляють так, наче струмочок дзвенить. Я чув українську мову на Харківщині, але тут, на Західній Україні, вона особлива. Мова тут передає сутність людей. Люди дуже добрі, вболівають один за одного. Навіть я помітив, що коли жінка на Західній Україні лається з чоловіком, то в голосі відчувається турбота і любов до нього, а не гнів.
Звичайно, Микола Тимофійович ще не встиг ознайомитися із селом, в якому живе. Він зізнався, що дуже любить риболовлю. У мирні часи часто рибалив із друзями на ставках біля Харкова. Побачити селецьку річку ще не встиг, а тому мріє і тут порибалити. А ще чоловік захоплювався їздою на велосипеді. Правда, нині, враховуючи свій вік, дозволив би собі ще сісти за кермо мотоцикла, яким також вміє керувати.
-Повертатися назад і не хочу, і, напевно, вже не встигну. Запитуєте, чи не страшно вмирати далеко від рідної землі. Знаєте, після того, що там пережив, уже нічого не страшно. А тут тихо і спокійно. Син і невістка поряд. Тут хороші люди. Мені найбільше до вподоби те, що вони працьовиті, дбайливі господарі. Незважаючи на війну, думають про завтрашній день, сіють, косять. Такий народ обов’язково виживе.
Антоніна Булавіна, с. Селець, Зимнівська ОТГ
Коментарі