ОЖИВАЄ МИНУЛЕ У СПОГАДАХ. МІСТО ВОЛОДИМИР У ДОЛЯХ ЛЮДЕЙ.

Володимир – одне з найдавніших міст України. Історію нашого міста можна вивчати не лише з літописів і підручників, а й зі спогадів людей, які тут проживали.
Марія Гись прожила у Володимирі усе своє життя. Ось її спогади: «З цим містом пов'язане усе моє життя, хоча мої батьки й діди походили з Холмщини, але містечко над річкою Лугою мені рідне і близьке. У 1944 році мій батько, Іван Гись, з дружиною, дітьми та мамою (моєю бабусею) втікали з Холмщини через річку Західний Буг, бо підбурювані шовіністичними політиками поляки, які раніше перебували у дружніх і навіть родинних стосунках з українцями, стали виганяти їх з рідних земель, палили села і містечка, вбивали людей. Тож спочатку мої рідні оселилися у селі Поромів Іваничівського району, а згодом переїхали до Володимира. То було по війні, 1945 рік, навіть місцевим жителям було не просто, а що вже казати переселенцям, які покинули усе нажите добро й оселилися без нічого на новому місці. Але усюди живуть добрі люди. Мої батьки попросилися на квартиру до сім'ї Багницьких, які мешкали у невеликій хатині поблизу річечки Рилавиці. І хоча господарі й самі жили скромно, але прийняли й нас – мою маму Стефу Петрівну, батька Івана і старшу сестру Ліду і бабусю Ганну. З тих часів у мене збереглася  кольорова французька листівка, подарована мені солдатами-фронтовиками, якій уже понад 70 років.
Згодом наша сім'я переселилася на вулицю Білобережну, неподалік річки Луги. Там минуло моє раннє дитинство, яке назавжди закарбувалося у моїй пам'яті.
Я часто з братом Петром і друзями, гралася поблизу Білих Берегів, купалася в Лузі, каталася на санчатах і ковзанах, годувала голубів і лебедів. Українські, польські, єврейські діти гралися між собою, адже всі жили у непрості повоєнні часи, але завжди залишалися людьми. У часи мого дитинства люди були добрішими, хоча матеріально жили гірше.
Згодом ми переселилися на вулицю Карла Маркса (тепер Устилузька),  де й розташовувався наш скромний будиночок, а трохи далі, неподалік колишнього магазину «Черемшина» (куди ми ходили купувати хліб і найнеобхідніші продукти). На пагорбі розташовувалася колонка з водою, я щодень ходила з відрами по воду, особливо важко було взимку, коли гірка вкривалася льодом. Немає вже будинку, де минуло моє дитинство, немає і магазину «Черемшина», все відійшло у минуле, як і мої неповторні дитячі роки…
Моя мама Стефа, була дуже працьовитою. На невеличкому клаптику землі на розі вулиць Драгоманова й Устилузької, вона зуміла вирощувати виноград і овочі, годувати свиню, курей, качок і козу Райку. Улітку я з мамою ще вдосвіта вставала і ми вирушали збирати суниці до П'ятиденського лісу. Щоб виробити мамі стаж я допомагала їй працювати двірником на меморіалі «Скорботна мати». Тож мене змалку привчали до праці. Ненька рано залишилася сиротою, тож важко працювала, прожила складне життя.
Мій батько, Іван Іванович, працював дезінфектором у санепідемстанції, у вихідні їздив поїздом до Києва, купував там дріжджі та перепродував у Володимирі. Щоб заробити копійчину для сім'ї.
Бабуся Ганна торгувала соняшниковим насінням, ще один дідусь – Михайло, з дружиною та братом обробляли городи, вирощували овочі, пекли пиріжки та продавали їх на ринку поблизу церкви Юрія Переможця (у військовому містечку) – ось так намагалися вижити українці переселені з Холмщини на Волинь.
У 1953 році я пішла до першого класу міської школи № 1. Перша школа розташовувалася над дорогою по вулиці Чехова (тепер – Степана Бандери). Спочатку хлопці навчалися окремо, а дівчата – окремо

Першою вчителькою у нас була Галина Петрівна Успенська. Вчителі були різні. Деякі навіть зверталися до учнів на Ви.
З приємністю згадую  нашого вчителя малювання Мирослава Зубінського, його картини зберігаються в міському історичному музеї. То був надзвичайно добрий, талановитий, інтелігентний чоловік. Певний час він викладав малювання у першій школі. Зубінський дуже любив дітей, вони ж користувалися його добротою.: якщо комусь не вдавалося щось намалювати, то вони просили це зробити Зубінського. Він малював і ставив п'ятірку. Серед інших вчителів живуть у моїй пам'яті Єфрем Нагрода – строгий і вимогливий вчитель фізики, вчителька математики Марфа Михайлівна Детюк, вчитель біології Галина Шкрамко, класний керівник Мая Товкач, історик Ніна Юрченко. Вони назавжди житимуть у людській пам'яті, у пам'яті своїх учнів.
На гірці поблизу першої школи ми каталися на ковзанах і санчатах, а потім сушили мокрий одяг на грубці  у класі та вислуховували повчання вчителів. Ех, дитинство, незабутня пора.
Пригадую, як у старших класах нас скерували садити дерева у парку імені Юрія Гагаріна. Хлопці копали ями для дерев, знаходили людські черепи, насаджували їх на палки та лякали дівчат. Звісно, що недосвідченим хлопчакам це можна пробачити, а от тогочасній владі, яка збудувала житловий масив на єврейському цвинтарі — ні. Ті каштани та клени, посаджені нами ще півстоліття тому і досі ростуть у сквері поблизу школи № 2.
Пригадую, як в дитинстві ми з батьками та братом іншими родичами ходили на всенічну до Успенського собору, освячували паски на Великдень, хоча атеїстична влада ставилася до цього не дуже прихильно, але все одно людей у храмі було багато. Ніхто не зміг викорінити наші чудові православні традиції. 
Після закінчення школи я працювала у заготконторі, потім касиром в Ощадбанку. Згодом влаштувалася інспектором у відділ соціального забезпечення. Установа наша розташовувалася по вулиці Ковельській в колишній приватній садибі, збудованій у 1929 р.
Чоловік мій навчався у педагогічному училищі, з приємністю згадував викладачів Євгена Шишкіна, Бориса Чумака, Степана Яворського. Яворський був людиною енциклопедичних знань. Борис Чумак – уродженець Східної України, мав хист до малювання. Нам він подарував картину із зображенням ангела. 
Місто стрімко змінюється. У колишньому парку Гагаріна була естрада, там відбувалися концерти. На одному з концертів проводили конкурс «Чия монета найстаріша?». Наша монета виявилася найстарішою серед присутніх – 1961 року випуску і ми отримали в подарунок кумедного іграшкового собаку.Немає вже й пам'ятника Вовку і Червоній Шапочці, який знаходився в парку імені Юрія Гагаріна і потішав багатьох дітей. Не усе старе – погане і не усе треба знищувати.
Колись у місті було більше дерев, більше зелені. А колишні назви вулиць – Староосторвецька, Фарна, Староєврейська… Від них відчувається шарм старовини.
Тож бережімо і плекаймо рідне місто Володимир, щоб передати його нащадкам не руїною, а квітучим садом!
Записав Богдан Янович